«Перша виставка була хаосом. Це означало, що ми повернулись»: як без власного простору понад два роки працює Музей сучасного мистецтва Одеси
-
-
>
-
>
-
>
4059
Повномасштабне російське вторгнення застало Музей сучасного мистецтва Одеси (МСМО) в момент переїзду. Замість того, щоб відправляти запаковані картини та скульптури у новоорендоване приміщення Заводу шампанських вин, їх довелося негайно евакуйовувати на захід України.
Без власного простору й колекції, музейники рятували міську мистецьку спадщину та допомагали художникам, які опинилися в скрутних умовах.
Чому побудова сучасної країни неможлива без сучасного мистецтва, які ідеї у своїх витворах транслюють молоді митці та як відсутність держаної політики щодо культури вплинула на міф про «російську Одесу» – дізнавалася журналістка Район.Одеса.
Ragtime 2.0.
Одеський музей західного і східного мистецтва, до якого досі веде вулиця Пушкінська, зустрічає своїх гостей ошатним холом зі скульптурами та мармуровими сходами. Спершу складно уявити, як в палаці для балів та прийомів, збудованому у XIX столітті, може експонуватися сучасне мистецтво.
Кураторка МСМО Анна Мороховська посміхається і показує шлях до невеликої одноповерхової будівлі поряд із музеєм. На дверях надпис: «Бомбосковище. Ragtime». Сходи ведуть донизу: на стінах кількох виставкових залів у підземеллі висять яскраві роботи 17 молодих українських художників, серед яких і одесити: Ваня Олійник, Антон Постоленко, та митець, що працює під псевдонімом Kit. Експозиція має назву KVITEN.
«Це виставка актуального мистецтва про думки молодих митців, які тільки починають свій шлях у такі важкі часи і для країни, і для людей. Я щоразу хвилююсь, коли люди приходять на виставку сучасного мистецтва, але почула досить цікавий коментар від однієї з відвідувачок. Вона дуже влучно сказала про те, що роботи, які були створені під час Другої світової війни молодими авторами, транслювали ті ж самі почуття, що і ці витвори», – каже кураторка.
У них прослідковується подібний рівень болю та вразливості. Одну з робіт навіть порівнюють з картиною «Герніка» Пабло Пікассо, виконану в манері кубізму про бомбардування нацистами баскійського міста.
Біль, на думку Анни, завжди був потужною емоцією, яка пронизує мистецькі витвори різних століть, однак тепер ми отримали інші інтерпретації та образи, що транслюють наші почуття.
«Якби Жанна Кадирова до війни зробила скульптуру з нарізаним хлібом, думаю, що ми б не дуже зрозуміли. Ми б вкладали в це якісь інші сенси. Зараз паляниця – це вже зовсім інший образ», – додає фахівчиня.
Однак, як йдеться в описі виставки від її куратора Саші Остера, головна мета – «маніфестація молодої крові». Попри деструктивні умови, митці продовжують шукати нові форми та вектори розвитку.
Банка з-під Revo, навушники, графіті з надписом «Прихований сенс» – роботи молоді, представлені тут об’єднані темою поп–пультури. Вони досліджують не лише питання життя й смерті, а й іноді іронічно чи саркастично осмислюють ті реалії, в яких опинилася українська молодь.
Виставка KVITEN стала одним із приводів для відновлення Ragtime, який довгий час не використовувався після повномасштабного російського вторгнення. Цей простір, як і сам музей західного і східного мистецтва, став прихистком для одного з двох музеїв сучасного мистецтва в Україні.
Не переїзд, а евакуація
«Я цікавлюся політикою і слідкував за цим достатньо давно. Ставлення до нашого північного сусіда сформоване у мене не сьогодні, не вчора і не в 2014 році, а набагато раніше. Воно різко негативне. Тому я був готовий прийняти будь-який результат і будь-яку ситуацію. Я слідкував за формами, а не за суттю. Суть для мене завжди була однакова. На жаль, сусідів не вибирають. Для мене було абсолютно очевидно, що щось готується», – пригадує початок великого російського вторгнення директор Музею сучасного мистецтва Одеси Семен Кантор.
У лютому 2022 року музей перебував в стані переїзду. З пам'ятки архітектури XIX століття, яка стала затісною для наявних музейних колекцій, у МСМО мали намір перебратися до приміщення Заводу шампанських вин.
«Два поверхи, 1000 метрів квадратних, і два поверхи під землею такої ж площі. Масштаби велетенські. Та й навколо одноповерхові будівлі, які майже всі напіврозвалені та не використовуються. Нам були готові дати їх в оренду, тому ми почали реконструкцію. Потім звільнили площу на Леонтовича, там тепер розташовується консульство Туреччини. 10 квітня 2022 року мали відкрити перший поверх. Він був повністю готовий, крім пофарбованих стін. Підвісні системи, освітлення… Не була залита підлога, бо це треба зробити в останній момент. Побудували сучасне сховище, але ми не встигли його заповнити», – розповідає пан Семен.
Музейники кажуть, що їм якоюсь мірою пощастило, адже більшість експонатів були запаковані й готові до транспортування. От тільки не мали артикулів, що ускладнило процес евакуації фондів. Це був емоційний момент для зберігачки фонду та виконавчої директорки Любові Заєвої, її пан Семен називає «берегинею».
«Ми складали списки першого, другого, третього рівня, бо ж ніхто не знав, що буде далі. Ну це ж як її діти, вона казала: «Ой, і це треба взяти, і це теж».
Семен Кантор розповідає, що якщо держава хоч якось турбувалася про державні музеї, а точніше «давала беззмістовні й запізнілі команди», то приватним музеям доводилося рятувати свої колекції самотужки.
«Ми бачимо, що сталося з Херсоном як мінімум. Що відбувалося в нас, взагалі нікого не хвилювало», – наголошує керівник музею.
Директор каже, що навіть телефонував до Віктора Корсака, аби евакуювати частину колекції до Луцька. Засновник Музею Корсаків був готовий надати площу, але нагадав, що місто розташоване неподалік від кордону з Білоруссю, тож теж перебувало під загрозою на початку великої війни.
Тоді засновник МСМО Вадим Мороховський знайшов підходяще приміщення у Львові, куди трьома трайлерами вивезли найцінніші зразки з колекцій музею. Семен Кантор зізнається, що деякі експонати зберігав навіть в себе вдома.
What саn I do? (Що я можу зробити?)
У підвішеному стані, без колекції та приміщення, оскільки Завод шампанських вин почали використовувати державні структури для власних потреб, музейники спрямували зусилля на те, щоб вберегти міську мистецьку спадщину.
«Наші перші кроки були геть не музейні. Ми закрили захисними укриттями всі пам’ятники з мармуру в Одесі. На бронзові в нас не вистачило ні часу, ні сил, потім цим почали займатися наші колеги. Для Дюка стати у пригоді мішки з піском. Нашого Лаокоона закривали теж ми й це було дуже складне технічне завдання, тому що він великий. Я згадав, що я ще й інженер, тому ми все це малювали й створювали», – розповідає директор.
Згодом у МСМО вирішили організувати негайну допомогу для митців, які втратили можливість заробітку, виїхали з окупованих територій чи опинилися в складних життєвих обставинах.
«В межах цієї програми до нас подались дуже багато класних сучасних митців, про яких ми навіть не знали й не бачили їх. Це були нові обличчя», – каже проєктна менеджерка музею Марина Марухнич.
Оскільки ресурсів у фонді музею було не так багато, згодом музейники вирішили підтримати митців хоча б інформаційно та публікувати інформацію про них на своїх платформах. Зокрема, фахівцям вдалося познайомити аудиторію з маріупольським митцем Василем Ляхом. Після публікації його виставка пройшла в Українському домі, а роботи придбав ГО «Музей сучасного мистецтва» у Києві.
Несподіванкою для директора Музею сучасного мистецтва Одеси став лист від німецьких благодійників з Нойдштадта.
«Якимось чином хтось з них дізнався, що в Одесі є музей сучасного мистецтва. І вони сказали, що хотіли б нам допомогти. Я обомлів, бо там була доволі велика сума – тисячі євро. Я почав як адміністратор писати, як ми будемо звітувати. А вони відповіли: «ні-ні ми просто хочемо передати гроші». Як це можливо?» – дивується пан Семен.
Налаштувавши співпрацю, куратор одеського музею Андрій Сігунцов організував у Нойдштадті виставку чотирьох одеських художниць.
«Ба більше, після цього нас знайшов італійський музикант, на жаль, не пригадаю, як звати. Ми йому організували концерт на балконі одеського художника Дмитра Дульфана. І раптом він теж нам передав гроші», – каже Семен Кантор.
«What can I do? (Що я можу зробити?)» – запитав у своєму повідомленні румунський художник Дан Пержовські, який брав участь у п’ятій Одеській бієнале, запропонувавши допомогу музею.
Керівник зауважує, що це показує рівень ставлення на міжнародному рівні не лише до музею, а і до країни, культуру якої він представляє.
«У вас немає виставок, у нас немає залу»
Частину коштів, отриманих від небайдужих благодійників, у музеї спрямували на підтримку проєкту Володимира Уманенка (Умма). Митець на одеському ринку «Книжка» організував виставку плакатів, присвячених темі війни. Його проєкт почав розростатися і до нього почали долучатися все більш імениті митці, як-от Нікіта Тітов, Матвій Вайсберг чи Альбіна Ялоза.
Тепер плакати показують і на Дерибасівській, а згодом Володимир Умма та МСМО відкрили виставку в новоствореному мистецькому просторі «Галерея стійкості», який був розташований в одному з пунктів незламності.
«Після цього ми зробили там першу власну виставку, Володимир був куратором. Виставка була повним хаосом і це означало, що ми нарешті повернулись», – пригадує кураторка Анна Мороховська.
Однак, на думку Семена Кантора, українці не сприйняли задуму музейників – перетворити пункти незламності на свого року мистецькі простори. Оскільки тут цю ідею планували масштабувати та навіть подавали проєкт на отримання гранту від Українського культурного фонду.
«Ми планували це тиражувати і на бомбосховища також, щоб якось підтримати людей. Але всю серйозність цієї ідеї не зрозуміли», – припускає пан Семен.
Через російське вторгнення, більшість музеїв вивезли свої найбільш живописні та цінні експонати. Кантор підкреслює, що ходити музеєм із порожніми стінами й залами, доволі «страшнувато». Тож співпраця, що виникла між Музеєм західного та східного мистецтва і Музеєм сучасного мистецтва, органічна.
«У вас немає виставок, у нас немає залу. Ви не звикли робити виставки сучасного мистецтва, а ми не маємо де», – так звучала пропозиція Семена Кантора до директора музею західного та східного мистецтва.
Пан Семен наголошує, що тут їм вдається реалізовувати не всі свої найрадикальніші ідеї, однак вони навчають і колег, а також допомагають привести до ладу зали, в яких експонують свої роботи, доки основна колекція музею західного та східного мистецтва евакуйована.
В одній із основних залів музею триває монтаж виставки одеського фотографа Сергія Полякова. На виході з Ragtime ще раз звертаю увагу на надпис «Бомбосковище» й доки роздумую над значенням слова «сковувати» у цьому контексті, музейники заходяться сміхом.
«Я всім показувала макет, цього тиждень ніхто не помічав», – сміється Анна Мороховська над одруківкою в назві.
Темними й напівпорожніми залами крокуємо до освітленого простору, де на стінах вже висять світлини, а посеред кімнати розкидане будівельне приладдя.
На фотографіях Сергія Полякова зафіксовані: черга по ковбасу на ринку, автобусна реклама, морські портрети й одеські дворики.
«Це справді, я не люблю це слово, але андерграундний фотограф. Він займається аналоговою стріт-фотографією. Основні місця, які він фотографує: Привоз, Старокінний ринок, пляжі. Головне – це поєднання меланхолійності й пейзажів, і самих людей, в яких при цьому панує життя», – пояснює кураторка.
«Сучасне мистецтво = сучасне життя»
Творчість одеських митців від модернізму до сьогодення – це основна тема досліджень Музею сучасного мистецтва Одеси. Попри бурхливу діяльність, яка розвинулася в Одесі в першій половині минулого століття, чимало одеситів, як і українців загалом не ознайомлені з доробками та біографіями митців того періоду. А деяких з них і в Україні, і у світі сприймали як російських митців.
«Це все міф, і на жаль, він розвивається в маленьких частинах. Пов’язані з Одесою художники, як-от Екстер, Бурлюк вважалися російськими. «Одеські незалежні» (художнє авангардне угруповання, – прим. ред.), теж чомусь до нашого втручання називалися російськими. Я б не хотів влазити у політику, а це саме політика. Ставлення держави до культури – це перший пункт внутрішньої політики. А її немає, куди вже чіткіше», – стверджує Семен Кантор.
Коли МСМО робили виставку про одеський концептуалізм у Києві, то вирішили не просто показати роботи одеських концептуалістів, а й пояснити, що це «не зі стелі, не з Москви і навіть не з західної Європи тут взялося». А що існував одеський протоконцептуалізм. Згодом каталоги з цієї виставки побачили представники Центру Жоржа Помпіду.
За словами Семена Кантора, коли представники Центру приїхали до України, вони дуже мало знали про одеських та й загалом українських митців, приміром, про Володимира Наумця, Валентина Хруща, Олега Соколова, однак одразу визнали їхню майстерність.
«Харківська фотографія, наприклад, зараз у Помпіду, і не тільки Борис Михайлов, бо крім нього не знали взагалі нікого, а там ціла школа», – вказує на зміни, які відбулися, Семен Кантор.
У лютому 2024 року в Культурно–інформаційному центрі Посольства України у Франції за сприяння музею відкрили виставку одеського художника Ігоря Гусєва «Високоточна любов або Третя світова», присвячену наслідкам теракту на Каховській ГЕС та Третій світовій війні.
А вже у квітні виставку про одеський відеоарт «Наш корабель – корсарська шхуна: Одеський відеоарт від 90–х до сьогодення» показали у відеогалереї музею MAXXI в Римі. За словами Семена Кантора, вона зібрала там значно більше уваги від медіа ніж в Україні.
У найближчих планах музею – створити великий проєкт про Теофіла Фраєрмана, який є засновником Музею західного та східного мистецтва в Одесі. Його хочуть присвятити 100-річчю музею.
Подібний проєкт фахівці презентували у 2023 році про графіка, кераміста та живописця Михайла Жука. Задля популяризації постаті одеського митця в Україні та за її межами пройшла серія виставок, а один з його найвідоміших творів та найдорожчих експонатів Музею сучасного мистецтва Одеси – триптих «Біле та Чорне» – експонували у музеї Бельведер у Відні.
«Ми долучили спеціалістів з Франції, де жив і працював Фраєрман, багато чого розшукали про його життя там. Зараз теж саме відбувається в Лондоні. Підходимо до цього серйозно. Це проєкт, який для нас дуже важливий. Не дарма, Фраєрман і Жук народилися в один і той же рік. Це дві людини, які створили передумови для створення сучасного мистецтва Одеси», – наголошує директор.
Окрім цього, музейники продовжують пошуки нового приміщення, де могли б втілювати свої задуми, а також працюють над інклюзивністю та додають тифлокоментарі до експонатів. Тут переконують, що сучасне життя неможливе без сучасного мистецтва.
«Сучасне мистецтво – це все що навколо в публічному просторі. Це і побут, і кіно, і ТБ, і дизайн – усе разом. Будь-які музеї сучасного мистецтва виконують роль перетворення держави у сучасну. Це не галочка, бо от у нас, чорт візьми, немає музею, а завтра приїдуть і спитають про нього. Річ не в тому. Нецікавість держави до сучасного мистецтва – це показник повної відсутності цікавості до сучасної культури. Тому що відділити сучасне мистецтво від сучасного балету чи музики неможливо. Без цього неможлива побудова сучасного суспільства, якщо ми взагалі хочемо його будувати…» – підсумовує Семен Кантор.
***
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю СІД Медіа Груп і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
