Куяльницький лиман – без води та охорони: чому сотні гектарів землі стали нацпарком тільки на папері
-
-
>
-
>
-
>
4492
Національний парк «Куяльницький» межує з містом-мільйонником Одесою. Але попри це, він став домівкою для різноманітного птаства, яке колоніями гніздилось вздовж берега лиману.
Місцеві жителі активно відстоювали присвоєння «Куяльнику» природоохоронного статусу, і домоглись свого. Але за два роки влада так і не призначила керівника парку. Результат – незаконна порубка дерев, яка завдала парку збитків на понад 145 мільйонів гривень.
У цьому матеріалі ми спробували разом з екологом Владиславом Балінським з’ясувати, чому процес так затягнувся, а також що може врятувати унікальний лиман від висихання.
Вода: обміління, очищення й відновлення балансу
У передостанній день лютого біля лиману сонячно та прохолодно. Вітер колючий, а запах води солоний та різкий.
«Зараз цього запаху майже не чути, а от влітку, коли температура води підвищується, він стає виразнішим. Але ми звикли», – пояснює керівник громадської організації «Зелений лист», хімік-біолог Владислав Балінський.
Запах – це наслідок завершення життєвого циклу мільярдів живих істот. Зокрема, артемії (Artemia salina) майже єдиного ракоподібного здатного жити в умовах високої солоності води. Їхні мертві тільця розкладаючись формують лікувальни пелоїдни грязі, завдяки яким лиман і прославився. Саме завдяки артемії, пелоїди Куяльнику мають високий зміст активних біологічних речовин таких, наприклад, як каротиноїди.
Назва «Куяльницький» походить від річки Великий Куяльник, яка раніше впадала в лиман, але вже давно висохла.
«Існує таке поняття як «тимчасова річка», тобто та, яка залежно від погодних умов (наприклад, весняних паводків чи сезонних дощів), може відновитися. Але це не про Великий Куяльник. Він давно не з'являється, хоча й позначений на карті. Місцями його річище вже переорали та засіяли», – каже природоохоронець.
На одному з берегів лиману розташований відомий санаторій «Куяльник». Там грязями-пелоїдами[природні утворення, що містять осади водойм, торф'яні відкладення боліт, виверження грязьових вулканів] лікують пацієнтів із проблемами опорно-рухового апарату. Першим таку «здравницю» тут відкрив лікар Ераст Андрієвський ще у XIX столітті, колись лиман навіть називався на його честь.
З іншого боку лиману – траса. Вона відрізає водойму від моря й полів зрошення. З морем із 2014 року лиман з’єднує невеликий рукотворний канал-артерія, який рятує його від остаточного обміління.
«Я переконаний, що природа знайшла б можливість розв'язати це питання. Морська вода вимила би промоїну й заповнила її. Але всі коси між морем і лиманом забудовані та обсипані по боках, вода не може пройти крізь технічні споруди. Тому лиман зберегло прокладання вузького каналу», – переконаний біолог.
Лиман простягається на понад 40 кілометрів. На перший погляд він здається повноводним, але води тут «по коліно» у найглибшому місці. І чимдалі від моря, тим мілкіше.
Ще одна давня проблема – водосховища на притоках лиману. Почалося все ще в радянські часи, коли під час «п'ятирічок» розробляли плани заготівлі для колгоспів. Ставлення людей до природи було як до майстерні, яку лише використовують для досягнення промислових цілей. Тоді лише в заплаві Великого Куяльника створили понад 300 ставків, які перекрили доступ до затоки прісної води.
«Відновлення водного балансу шляхом постачання морської води, звісно, дискусійне питання. По-перше, оскільки ця вода забруднена, а по-друге, начебто це може призводити до вапнування пелоїдів. Утім, це краще, ніж якби грязі просто висохли. У 2014 році це було розумне рішення», – пояснює біолог.
Нещодавно керівництво Одеської ОВА затвердило екологічну програму Одещини на 2024-2028 роки, і включили туди розчищення річища Великого Куяльника.
«Розчищення річища дорівнює вбивству річки. Якби мова йшла хоча б про ревіталізацію (відновлення стану екосистеми - авт.) чи відновлення меандрів (плавнів, колоподібних вигинів річища - авт.) річки, то інша справа. А розчистити річку означає грубо кажучи, прокопати канал за 800 мільйонів гривень», – переконаний фахівець.
Наразі є сучасні проєкти, які пропонують доочистити воду з сусіднього Хаджибейського лиману та перенаправляти її в Куяльник. Проте, на думку Владислава Балінського, попри наявність потрібних для цього технологій, важко бути певним, що проєкт втілять якісно.
«Проблема водопостачання і водовідведення взагалі болюча для міста, адже тут криється багато корупційних схем. А тепер уявіть: десь щось недоочистять, брудні стоки зіллють у лікувальні грязі. А довкола цих пелоїдів розгорнута ціла кампанія щодо залучення інвестицій. У такому випадку інвестори, на яких ми розраховуємо, просто відмовляться з нами співпрацювати», – каже Владислав.
Ще один спосіб очищення води, який пропонували представники місцевої влади – її гіперхлорування, тобто внесення високої кількості хлору. Але біолог стверджує, що це застаріла технологія, і доцільніше використовувати озонування ― очищувати й дезінфікувати воду лиману за допомогою газу озону.
Поки тривають дискусії щодо того, як врятувати водойму, половина лиману вже висохла. І головне – екологи переконанні, що самостійно вода туди не повернеться ніколи.
Земля: опустелювання, засолення та життя тутешніх «мешканців»
Перша від траси піщана коса утворилася внаслідок роботи соледобувних підприємств ще у ХІХ столітті. Про те, що тут видобували сіль, нагадують столітні стовпчики, які стирчать із землі, наче ребра невідомої істоти.
«Тут лиман звужувався, а влітку взагалі пересихав. Працівники перекривали косу, а сіль осідала на стовпцях та поперечинах, з яких її потім зішкрябували. Вони дуже солоні, тому досі не гниють. Згодом підприємці освоїли дешевші способи видобутку солі, і приблизно в 1940 роках тут усе затихло», – пояснює біолог.
Влітку ця коса заставлена автівками. Люди тут обмазуються грязями або «маринуються» в ропі. Особливо відпочивальників побільшало після повномасштабного вторгнення, коли влада заборонила відвідувати пляжі біля моря. Зараз же тут лише залишки імпровізованих диванів та сміття. Піщана коса очікує на початок нового сезону.
Важливою частиною нацпарку є схили та балки, що оточують водойму. Тут є невеличкі джерела, які впадають у лиман потоками прісної води та слугують місцем водопою для птахів.
Біля води можна побачити качок-галагазів, які навіть попри відсутність мисливців лякаються людей. Інша справа – сиворакші, найяскравіші птахи у цьому нацпарку. Владислав Балінський каже, що вони звикли до людей. Мешкають тут і багато дрібних птахів, зокрема солов'ї та вивільги.
«Я ще пам'ятаю часи, коли птахи навіть гніздувалися на косах майже в межах міста», – пояснює природоохоронець.
Цьогоріч природа прокинулась іще в січні й відбуяла рідкісними квітами пізньоцвіту ангарського – хоч зазвичай це відбувається в лютому. На схилах зеленіє трава, на якій місцеві випасають корів.
На все довкола впливає глобальна зміна клімату. Якщо раніше Одещина зонально лежала в межах лісостепу й степу, зараз усе більше земель опустелюється. Біом (комплекс живих організмів та середовища їх існування певної ландшафтно-географічної зони - авт.) лісостепу залишився лише в північних районах області. Біолог наголошує, що збереження природних територій пом'якшує кліматичні зміни.
Ще одним наслідком обміління лиману є вітрова ерозія ґрунту. Ці схили – яскравий приклад ерозійних процесів, над якими працюють вітер і вода. Влітку сіль від спеки перетворюється на «пластівці», а вітер розносить їх по прилеглих територіях. Втім, на вкриті травою землі цей процес впливає мало.
«На солончаках добре ростуть сукуленти. Але тутешні землі не настільки солоні, тому росте тут чимало видів рослин, є навіть дерева», – каже біолог.
Лох вузьколистий (маслинка) росте тут вже приблизно 150 років. Цей вид дерев сюди завезли ще за часів Рішельє (генерал-губернатор Одеси у часи Російської імперії - авт.). Це невеликі дерева з розгалуженою кроною, завдяки яким найбільш бідні на рослинність території стали привабливими для птахів. Спеціаліст пояснює, що навіть інвазійні рослини, якщо їх правильно вбудувати в екосистему, приносять користь.
Найбільше ж від солоного вітру страждають розорані ділянки.
«Полезахисні лісові та водороздільні смуги могли б захистити оранку. Але коли розорюють територію, про це забувають. Усі санітарні зони існують лише на паперах. Тож із таким підходом до користування землею ще питання, хто раніше вб'є землю – фермери чи сіль із лиману», – розмірковує Владислав.
Окрім проблем, які природа здатна побороти чи трансформувати, є й те, що від неї не залежить. Довкола багато пластику, який впливає не тільки на стан екосистеми, а й на життєдіяльність мешканців. Впливає пластик і на лікувальні властивості грязів-пелоїдів. І навіть маленька прісноводна річка, яка впадає в лиман, на поверхні має велику кількість залишків миючих рідин.
Люди: будівництво, вирубка лісу та «зелений туризм»
«Найбільші проблеми парку пов'язані з тим, що він межує з містом. Це надто велике антропогенне навантаження. Хоча з іншого боку він має масштабний рекреаційний потенціал. Тому потрібно шукати баланс», – вважає природоохоронець.
Вплив людини тут був завжди. Але, зі слів Владислава Балінського, до того, як парк отримав охоронний статус, який сприяє збереженню, відтворенню та ефективному використанню природних комплексів, тут планували масштабне будівництво. Крізь очерети та схили мали прокласти швидкісну об'їзну дорогу.
Дорога мала б «відрізати» навколишні села від лиману. Бо, якби все реалізували, «не те що перейти, а навіть побачити лиман було б неможливо». Шумозахисні екрани все б перекрили. А на широкій піщаній косі хотіли будувати багатоповерхівки.
Проте люди з села Корсунці наполягали на створенні нацпарку.
«Здебільшого тут проживають містяни. Вони втекли сюди від міського шуму, щоб насолоджуватись краєвидами. Тому вони дійсно вболівають за збереження лиману. Люди були переконані, що саме створення парку поставить крапку в питаннях будівництва», – розповідає Владислав Балінський.
Та не всі тутешні селяни такі свідомі. Влада села Красносілка намагалася розширити межі свого населеного пункту, користуючись територіями, які зараз входять до меж нацпарку. Спочатку вони нібито планували висадити там сад, а коли їм сказали, що це заборонено – запропонували охороняти приєднану територію. Природоохоронець каже, що зараз це – класична схема захоплення землі під забудову.
«Більшість людей акцентують саме на гідрологічному режимі (закономірні зміни гідрологічних елементів водного об'єкта, зумовлені фізико-географічними і в першу чергу кліматичними умовами - авт.). Безперечно, він важливий. Але проблема з гідрологічним режимом та будівництво дороги крізь лиман – однаково згубні», – пояснює біолог.
1 січня 2022 року в Україні створили три національних парки – «Холодний Яр», «Куяльницький» та «Пуща Радзивіла». До території нацпарку «Куяльницький» увійшли понад 10 тисяч гектарів землі.
У двох інших парках вже давно призначили адміністрацію, яка працює і виконує свої обов'язки – зонує території, охороняє різні види тварин і рослин. На «Куяльнику» ж процес затягнувся. Владислав Балінський каже, що це перший такий випадок у його досвіді.
«Жодного гектара, який належав місцевим громадам чи фермерам, ніхто не забрав. До складу увійшли схили та території, які належать до водоохоронної зони лиману. Тобто землі, які неможливо розорювати. Хоча, думаю, якби трактори вміли літати – то й ці землі розорали б», – іронізує експерт.
Поки адміністрації немає, у нацпарку відбулися підозрілі махінації. У 2023 році обласна прокуратура відкрила кримінальну справу щодо посадовця Ананьївського лісгоспу, який видав лісорубні квитки на вирубку дерев, які входять у межі нацпарку. Це завдало збитків довкіллю на понад 145 мільйонів гривень.
На думку природоохоронця, призначення адміністрації надважливе для парку, а гальмується процес через те, що багато хто має тут бізнесовий інтерес.
Як би не було, відповідає за ухвалення цього рішення Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України та керівництво Одеської військової адміністрації. В ОВА ми поцікавилися, чому цей процес настільки затягнувся. Вони порадили звернувся щодо цього у профільне міністерство. Але й там відповіді на питання ми поки не отримали.
Окрім підвішених адміністративних рішень, на територію нацпарку негативно впливають і російські атаки.
«Зараз більшість наших екологічних проблем пов'язані з впливом війни. Всі продукти горіння, сажа, речовини в складі вибухівки (нітросполуки, хлорорганічні сполуки, важкі метали) та дуже багато інших отрут опиняються в атмосфері. Я натрапляв на світлину, де ракета впала в лиман зі сторони Лузановки. Але, щоб робити якісь висновки, для початку треба все дослідити», – каже експерт.
У 2023 році Єврокомісія оприлюднила оцінку Україні по виконаній роботі з екологічних питань – одиницю за п'ятибальною шкалою. Хоча біолог вважає, що й це досить високо.
«Зараз в Одеській області є зобов'язання щодо збільшення кількості природної території. Потрібно, щоб 10% території області були під охороною. Це мінімум. У деяких європейських країнах цей показник сягає 22%. На Одещині зараз близько 5%. І нацпарк «Куяльницький» – одна з територій, яка дозволяє це зробити», – пояснює спеціаліст.
Владислав Балінський переконаний, що, окрім охорони та наукових досліджень, важливим напрямком у роботі парку має стати освітній процес.
«Потрібно починати все з виховання дітей, бажано з дошкільного віку. Хоча я помітив, що у дітей та молоді вже є розуміння цінності природи та тварин», – наголошує екоактивіст.
Національний парк – це не лише про обмеження, а й про розвиток. У всьому світі нацпарки – це осередки «зеленого туризму», а в Сполучених Штатах Америки до них ставляться як до національної символіки.
«На Куяльнику до повномасштабної війни можна було зустріти прихильників бьордвочінгу (спостереження за птахами - авт.). Приїздило багато людей із закордону, адже тут достатньо місць, де можна фотографувати й спостерігати за птахами в природному середовищі», – розповідає чоловік.
Ще одним популярним напрямом розвитку нацпарку може стати прокладання екостежок. Біолог каже, що важливо у цьому процесі врахувати шлюбний період птахів. Особливо тих, які гніздяться колоніями на узбережжях. В усьому ж іншому це чудовий спосіб єднання людини й природи.
«Ці пейзажі дуже символічні. Ось бачте, там, де сходиться небо й ковила, – ніби прапор. Усі наші символи відображені в нашій природі. Тому кожен такий клаптик землі важливий, бо без нього країни не може бути», – підсумовує Владислав Балінський.
∗∗∗
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю СІД Медіа Груп і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
