Козацький некрополь в Одесі: як старовинні хрести та нові технології руйнують російські міфи
-
-
>
-
>
-
>
5677
Куяльницьке кладовище – старовинне козацьке поховання на околицях Одеси. Місцевість тут дика і глуха. Більшість мешканців відселили звідси наприкінці 1960-х років через чергову аварію на нафтопереробному заводі. Це й зберегло кладовище.
Найстаріший хрест датований 1791 роком. І це чи не головна зброя патріотично налаштованих містян у боротьбі з російськими імперськими міфами.
Проте час та російські ракети безжальні до всіх, і козацькі хрести не є винятком. Тому щоб зберегти кладовище, місцеві ентузіасти оцифрували їх найцінніші зразки.
∗∗∗
Доїхати сюди можна трамваєм, який у народі називають «очеретяним», бо він везе своїх нечисленних пасажирів крізь очерети, а колись навіть «ішов по воді». Очерету залишилось мало, натомість сміття та великих собак, за якими місцеві доглядають, навколо достатньо. Кінцева зупинка трамвая – Хаджибейський лиман. Але охочим потрапити на козацьке кладовище, де спочивають чорноморці (козаки, які не втекли за Дунай), потрібно зійти раніше.
Людей на вулиці обмаль. Тільки літня жінка спішно крокує з трамвайної зупинки додому.
«Багато хто приходить і каже: «розкажіть-розкажіть». А що розповідати? Добре, що хоч розчистили та паркан [навколо кладовища] звели. Бо ж було все заросле і закинуте. Діти бігали грались. І ми, коли були дітьми, гралися там в хованки. Добре було ховатись – високі бур'яни», – розповідає жінка, яка представляється Галою.
Їй – 70 і вона говорить російською. Каже, що на вулиці поряд із похованнями, крім неї, живе ще одна «приїжджа» та «наркоман». До відселення людей було багато, і ніхто особливо не думав про козаків – «усі жили своїм».
«Оце вже пару кам'яних хрестів осталось. А то все порозтягували. Хтось використовував для будівництва, а хтось просто забирав. На цьому кладовищі ніхто з моїх не похований. А там на горі є Усатівське, [теж козацьке], там моя бабка спочиває. Вона жила в печерному житлі вище над мóгилками. Як я була мала, то бігала до неї в гості», – пояснює Гала.
∗∗∗
Попри імперські міфи, відомо, що ця територія була заселена здавна. Місто виникло як порт для вивозу зерна. 1415 року польський король Владислав Ягайло надіслав «щедру допомогу зерном» з порту Кочубіїв, і це перша письмова згадка про майбутню Одесу.
Українці тут жили та взаємодіяли з іншими етносами під владою Османської імперії. Турки тривалий час вправно керували цими територіями і розбудовували місто. Також тут століттями активно торгували євреї, вірмени та греки. Тому назва «Одеса» й «офіційне заснування міста» – це імперська вигадка 1794 року.
Існує декілька версій звідки, тут узялись козаки. Після руйнування Запорізької Січі 1775 року частина козацького війська перейшла річку Дунай та осіла там. Проте не всі, дехто оселився в одеських степах. З тих запорожців, які залишились у Російській імперії, Григорій Потьомкін створив Чорноморське козацьке військо. Чорноморцями назвали їх тому, що Катерина II заборонила вживати слово «запорожець».
У той час колишні запорожці штурмували для росіян Хаджибей та Ізмаїл. І за це Потьомкін подарував їм землі між Дністром і Бугом. Але після його смерті козаків звідси почали виганяти. І тоді кошовий отаман Антон Головатий нібито випросив у Катерини землю по річці Кубань.
Проте багато з них не поїхали на Кубань. За офіційними даними близько тисячі колишніх запорожців долучились до будівництва Одеси, та оселилися в околицях.
Їх почали називати «нерубаями». І тут теж є кілька версій. Згідно з першою, ці козаки обіцяли «не рубати» турків. Інша версія: коли нападали запорожці, вони знали, що тут живуть свої і їх не можна рубати.
∗∗∗
Уздовж Шкодової гори тягнеться вулиця. Це одна з двох природних гір, розташованих в межах Одеси. Таку назву отримала ще від чумаків, яким завдавала «шкоди» своїми поганими дорогами, які, до речі, і зараз в поганому стані. Верхів’я рябіє чагарями й терасами з каменю, які підпирають людські городи. Раніше вгорі біліли мазанки. Деякі з них збереглись і до нашого часу. Там у справжніх українських печерних житлах мешкали козаки, яких пізніше поховали на кладовищі.
«У XIX столітті писали, що тут можна було побачити, як прямо з гори йде дим. Заходиш збоку – а там українська хата, тільки в печері. Люди доглядали за своїми оселями та активно їх захищали. Казали, що вони теплі та сухі, а головне якісні», – розповідає історик Тарас Гончарук.
Люд тут жив із видобутку каменю, з якого, до речі, збудовані знамениті Потьомкінські сходи та багато будівель у центрі Одеси. Каміння розпилювали спеціальними англійськими пилами. Усе, що стандартної форми, продавали, погане (нестандартне) – залишали собі. Часто каміння видобували, не виходячи з дому. Праця була важка й небезпечна, тому чимало людей через це загинули в катакомбах.
«Це був суто український промисел, при чому не лише на рівні працівників, а й власників», – наголошує історик.
Мандрівники, які сюди завернуть, у деяких вцілілих печерах досі можуть натрапити на залишки електропроводки або ж табличку з написом «улица Индустриальная». Бо донедавна тут іще мешкали люди, а зараз шукають прихисток безхатьки. Деякі споруди місцеві й нині використовують для господарських потреб.
«Я вважаю, що ці об'єкти теж потрібно взяти під охорону. Вони не опалюються, і все поступово завалюється та зникає. А це ж яскравий приклад українських печерних хат, та ще й в Одесі. Ось тут люди жили, а от вони поховані. Цілий комплекс! Зараз, звісно, сюди водять екскурсії, але здебільшого для екстремалів та шанувальників собак», – розповідає дослідник.
∗∗∗
Доктор історичних наук Тарас Гончарук як ніхто інший знає про це кладовище. Вперше він потрапив сюди ще в 90-х. Як аспірант він їздив із місцевими козацькими організаціями, а потім – проводив екскурсії.
«Тут поховані не просто українці, а колишні запорожці, які оселилися тут задовго до «офіційного заснування» Одеси», – акцентує історик.
У радянські роки тут була своя «зона відчуження». Поруч працював нафтопереробний завод, на якому неодноразово траплялись аварії. Це і врятувало кладовище, бо останній обряд поховання тут здійснили у 1965 році. Але навіть попри те, що завод давно не працює, після повномасштабного вторгнення Росії на територію заводу «прилітало».
Першим на кладовище понад 100 років тому звернув увагу український археолог, дослідник Усатівської археологічної культури Михайло Болтенко. Значно пізніше вже в 90-х історик Роман Шувалов, захисник усіх поховань на території міста видав брошуру «Про що розповів некрополь (Куяльницьке козацьке кладовище міста Одеси)», де опублікував фото та описав усе, що вдалося прочитати на хрестах.
Шувалов називав кладовище Куяльницьким за назвою урочища Малий Куяльник. Народна ж назва – «Сотниківське кладовище» – пішла з переказів, яких особливо багато з'явилось наприкінці 1980-х.
«Тут є хрест 1824 року, на якому пише «здесь спочиває младеніць Антифимъ синъ Марка Сотниченка». Можливо, відоме козацьке прізвище наштовхнуло сучасних козаків на думку, що тут нібито була «Сотниківська Січ». Але, найімовірніше, цього не було, бо історичні факти свідчать про інше», – пояснює Тарас Гончарук.
До того, як на поховання звернула увагу громадськість, їх доглядали місцеві. Згодом могили почали захищати та прибирати одеські козацькі організації.
За сприяння Леоніда Безклубого, ідейного натхненника школи бойового гопака «Спас», 2002 року на кладовищі відкрили пам'ятку-подушку, яка вписалась у природну скелю, що виступає із землі на рівні з хрестами.
Вже за незалежності тут хотіли зробити автомайстерню, яка б перекрила вільний доступ до кладовища. Навіть встигли огородили територію. Але сучасні козаки побили та вигнали горе-підприємців. У відповідь скривджені вигнанці написали на паркані, що «Сотниківське кладовище – маячня чорноморського козацтва!»
∗∗∗
Первісно над похованнями на терасі стояла Вознесенська церква. У знайдених в ній метричних записах зазначено, що із 347 похованих 274 мали українські прізвища. Зокрема, це Степанченко, Попривчук, Грибінченко, Шмигора, Гетьманченко й Чорноморченко.
Попри компактність кладовища (його площа лише 16 соток), тут збереглося понад 200 старовинних надгробків. Десь 33 (дехто каже 35) із них – з епіграфікою. Також тут велике розмаїття форм – історики нарахували 34 різновиди. Є тут і традиційні лапчасті хрести, і хрести у формі якоря, трилисника, «хвоста ластівки», врізні, а також дитячі поховання у формі домовин. Здебільшого тут покояться діти й жінки, бо частіше ніж від чуми чи обвалу каміння помирали тільки під час пологів.
«У центральній частині України хрести робили з [твердого] пісковику, а тут камінь м'який. Це дало можливість нащадкам запорожців не лише зберегти традиційну форму хрестів, а й розвинути її. Ще одна унікальна особливість цього кладовища – те, що чимало поховань спершу вирізали в скелі, а вже потім засипали землею», – пояснює історик.
Біля паркану уважний спостерігач може натрапити на хрест із написом: «здесь лежить разбойник...». На відміну від багатьох інших, він у хорошому стані, складно лише прочитати ім’я «розбійника», яке видається схожим на «Данило».
«Цікаво, чи цей хрест буде оцифрований, бо оцифровують не всі. До речі, спеціалісти кажуть, що познаходили те, чого в Шувалова немає. Він, вочевидь, не все фіксував», – розмірковує Тарас Гончарук.
Щороку козаки білили хрести вапном, бо вони швидко обростають мохом. За рік вапно сходило і хрести знову чорніли на сонці.
«Десь 5-6 років назад якась «вражи́на» [одна із форм слова ворог] порадила побілити хрести водоемульсійною фарбою. І вона досі не злазить, що не дуже добре для натурального каменю», – пояснює історик.
Серед старовинних хрестів є й радянські поховання. Заржавілі металеві труби з такими ж фігурними серцями та бетонні надгробки з невеличкими світлинами сильно контрастують із яскравими козацькими меморіалами. Тут поруч із дідами та батьками спочивають їхні нащадки. Дослідник зазначає, що можливо, та сама «потвора» радила членам однієї патріотичної організації позрізати «нові» поховання.
«Я кажу: «Ви що, ідіоти? Подумайте, що вам зроблять люди!» До речі, тільки нещодавно звернув увагу, що на одному з цих нових поховань написано «41 рік Ткаченко Нина Ивановна 29 лет и двое синовей 5 лет и 2 года». Тобто це сім’я, яка загинула під час німецьких бомбардувань Одеси», – розповідає пан Тарас.
На думку історика, в місцевих козаків була традиція приписувати собі віку. Згідно з деякими записами в метричних книгах, трапляються випадки, коли люди тут помирали в 120-130 років. Є гіпотеза, що вони жили за чужими документами. Хоча серед більш сучасних поховань є сім’я Столевичів, де чоловік і жінка дійсно прожили понад 100 років.
Кладовище в певному сенсі стало місцем паломництва. Тому люди нерідко залишають тут їжу, алкоголь чи символічну копієчку, щоб пом’янути чорноморців.
«Десь пів року тому лежала купа пляшок з «Кагором», зараз залишилась одна», – посміхається дослідник.
∗∗∗
За словами Тараса Гончарука, порівняно з 1990-ми стан пам'ятників значно погіршився. М'який матеріал руйнується, а реставрація не проводиться. Тому оцифрування – дуже важливий та нагальний крок.
«Це дозволить зберегти образи хрестів, а за потреби й відтворити їх. Бо це, не втомлюсь повторювати, унікальні пам'ятки народної архітектури. Це культура наших пращурів, яка в нових умовах не просто збереглась, а примножилась і трансформувалась. На сьогодні це найстаріше козацьке кладовище в області з тих, де поховані робітники й мешканці одеських катакомб», – пояснює історик.
Протягом тривалого часу історики та небайдужа громадськість просили присвоїти кладовищу охоронний статус, і все ж у квітні 2021 року мóгилки отримали статус пам’ятки місцевого значення.
Через набуття статусу тепер тут не можна проводити толоки. Двічі на рік кладовище прибирають комунальники. Вони білять паркан, причому стару частину не чіпають, бо та зроблена із залишків хрестів.
«Спочатку треба зафіксувати те, що є. Далі було б добре, якби все дослідили етнографи, а вже тоді передали реставраторам. Навіть у нас в Одесі є майстри в археологічному музеї, які б могли це зробити. Звісно, будуть потрібні гроші. Але в основному вони підуть на якісний цемент. Тут є хрест, який цементом підлатали, і він стоїть. Але є й такі, що впали після реставраційних робіт. У цьому ділі важливо, щоб був правильний розчин. Та ще знайти, де який шматок валяється. Це свого роду пазл», – пояснює пан Тарас.
∗∗∗
У кімнаті, де працюють Андрій Ткалич та Олексій Воронко, тихо. Вікна наглухо заставлені ДСП-плитами та підперті піддонами. В іншому це звичайний кабінет, тільки де-не-де повідходила штукатурка – чи то від обстрілів, чи то від старості. На жовтій, вкритій тріщинками, наче венами, стіні висить лише чорно-білий ліхтар у рамці. Але робота кипить. На поворотному столі (turntable) – старовинна порцеляна.
Хлопці – члени команди Pixelated Realities. Одесити з 2015 року займаються оцифруванням історичних будівель та об’єктів. Також вони сканували об'єкти культурної спадщини, які були зруйновані під час повномасштабного вторгнення. Серед них – музей Марії Приймаченко, музей Григорія Сковороди та статуї Половецьких баб.
«У мене є знайомий, який займається розповсюджуванням малодослідженої андеграундної української літератури. Він час від часу робить прикольні дослідження про якісь «непопулярні» місця Одеси. І одне з них – Куяльницьке кладовище. Ми зустрілися з ним на початку війни, і він каже: «Льоша, треба це відсканувати! Бо це вообще! Там є хрест 1791 року, а це було за три роки до нібито офіційного заснування Одеси». Ну і я розповів рєбятам, і ми разом почали думати, як це зробити», – розповідає Олексій.
Хоча спроби відсканувати кладовище були ще до повномасштабного вторгнення.
Перші чотири хрести команда відсканувала з власної ініціативи. Зокрема, оцифрували найстаріший датований хрест, який потім представили громадськості на виставці у Львові.
«Це були рендери та 3D-моделі хрестів. Ми взяли їх у проєкт, щоб наочно продемонструвати, що Одеса – українське місто й що тут здавна жили українці. І головне, що це було до того, як Одесу «заснувала» Росія. Цей проєкт спрямований на руйнування імперських міфів та висвітлення того, що протягом багатьох століть тут співіснували люди різних національностей, зокрема кримські татари, турки, українці та греки», – пояснює Андрій.
Зараз у межах проєкту EU4Culture оцифрувальники працюють над каталогом, до якого увійшли 27 хрестів. Вони хотіли додати до всього ще й вигляд кладовища зверху, але запустити дрон їм не дозволили.
Андрій з Олексієм кажуть, що процес оцифрування складний і тривалий. Щоб тільки відфотографувати один хрест, потрібна година. Загалом спеціалісти впродовж жовтня 2022 року виїжджали на локацію шість разів.
«Ми домовлялися про поїздку. Збирали все необхідне обладнання (спалахи, фотоапарати, відбивачі, освітлення) та їхали на місце. Важливу роль відіграє погода. Наприклад, у дуже сонячні дні світло доводилося розсіювати. Тоді хтось тримав великий світловідбивач над хрестом, а інший фотографував», – пояснює оцифрувальник.
Ідеальна погода для зйомок – похмура, бажано сіра без дощу. У такі дні на фото немає великого контрасту і зображення виходить «м’яким». Спочатку обʼєкти знімають без спалаху, а потім зі спалахом. Частину фотографій використовують для текстури, іншу – для формування модельної сітки.
«Є спеціальний софт [програмне забезпечення], куди ми вантажимо зроблені знімки й обробляємо їх належним чином. Технологія називається фотограмметрія. Вона давня, але десять останніх років по-новому переосмислюється. Її використовують у топографії, геодезії та будівництві. Раніше це були просто фотографії, а зараз усе у цифровому форматі», – розтлумачує Андрій.
Фото обробляють і конвертують у «хмару точок», з якої потім виходить 3D-модель.
Хлопці кажуть, що робота в музеї спокійніша, але хрести оцифровувати легше, тому що вони мають виразну форму, яка сприяє фотограмметрії. Хоча фізично напружитися треба більше, а іноді й забруднити коліна. Також додають, що дуже спростила роботу брошура Шувалова.
«Ми сканували хрести з написами. Бо вони очевидно важливіші за просто «голий» хрест. Звісно, в ідеалі треба відсканувати все. Тому що один шар інформації – це написи й дати, а другий шар – форма та мова форми. Поки ми просто не маємо грошей і часу на сканування всього кладовища», – роз’яснює Олексій.
Спеціалісти пояснюють, що це комплексна послуга, яка включає і фотофіксацію і сканування, викладення онлайн. Загалом на фінансування цього проєкту грантом передбачено близько 230 тисяч гривень. Окремо відбувається робота над архівами та анотуванням хрестів, тобто загалом сума інвестицій більша.
Кажуть: поки працювали, місцевих не бачили. Приходили лише військові на екскурсію і представники козацьких організацій, один із них навіть представився отаманом. Останні цікавилися, що відбувається, і «благословили» на роботу. Згодом поклали квіти, поспівали козацьких пісень та й пішли.
«Над хрестами було весело працювати. Приїжджаєш на цвинтар, а він супер готичний. Там взагалі класна атмосфера. Ще пару разів ми брали пакети та збирали сміття: пляшки з-під алкоголю, шкірки з мандаринів. Але я лояльно до цього ставлюся, бо це традиція. І якщо люди ставлять «Кагор», значить так треба. І радянські поховання – це теж частина історії. Тип паче, там поховані нащадки козаків. А що тепер – плакати, бо часи змінилися і тобі не поставили козацький хрест, справжній такий з каменю, а вліпили зі звичайної труби?» – розмірковує Олексій.
Наразі каталог майже завершено. Залишилося допрацювати довідки. Цим займається Тарас Гончарук. Після завершення каталог завантажать [за цим покликанням можна буде перейти в каталог] на спеціальну платформу sketchfab, де її зможуть переглянути охочі.
«Я вважаю, що головне завдання – привернути увагу до цього кладовища. Попри те, що воно перебуває на балансі нашого департаменту культури, якісної наукової інформації про нього досі дуже мало. І було б дуже добре мати цифровий каталог, який потім можна використовувати й для досліджень, і для створення віртуальних екскурсій. Щоб люди знали, що там поховано справжніх козаків», – переконаний Андрій.
«Кладовища може не стати в будь-який момент. Бо ж територія недалеко від порту. А воно, так би мовити, камінь, об який спотикається російська пропаганда і всі їхні колонізаційні міфи. Буквально беремо українське село з чорноморцями, хрести з датами – і даємо відсіч», – вважає Олексій.
∗∗∗
Оцифрувальники наголошують, що з ціннісного погляду печерні житла теж варто зберегти. Але зазначають, що це титанічна праця, яка потребує не одного місяця часу і, звісно, фінансування.
∗∗∗
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України», який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю СІД Медіа Груп і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром
