«Живіть, поки є час»: в Одесі показали виставу за найвідомішим романом Ремарка

Київський Національний театр імені Івана Франка представив в Одесі виставу за мотивами одного з найвідоміших романів Ремарка – «Три товариші». 

Спектакль відбувся в Одеському театрі музкомедії 28 жовтня. Дивилася постановку журналістка Район.Одеса.

Зірковий склад та світова класика – запорука успіху, безпрограшне поєднання. Вистава зібрала повну залу поціновувачів мистецтва. Серед акторів народні та заслужені артисти Євген Нищук, Олександр Печериця, Андрій Романій, Анжеліка Савченко та багато інших. Режисер-постановник – Юрій Одинокий. 

Початок. Оголошення про дії у випадку оголошення повітряної тривоги. Одразу після лунає гучна сирена. У залі всі немов завмерли. За мить глядачі зрозуміли: неприємний пронизливий звук – частина вистави, адже дії розгортаються у післявоєнний час. Ще свіжі страшні спогади у головах головних героїв. 

Німеччина, 1928 рік. Троє друзів – Роберт Локамп, Готфрід Ленц та Отто Кестер – тримають автомайстерню. Вони повернулися з війни, обожнюють машини та ром. Цікаво, що актори Олександр Печериця, Андрій Романій та Євген Нищук, як і їхні персонажі, стали на захист своєї країни, – про це останній розповів в одному з інтерв’ю. 

Роберту Локампу виповнилося 33 роки. Проте у день народження йому зовсім не радісно: свої найкращі роки він провів на війні, у країні криза, автомайстерня ледь дозволяє зводити кінці з кінцями. 

«У наші часи кожен день має бути, як день народження», – лунає зі сцени. 

Герої вистави не знають, що на них чекає завтра.

І в цьому ми з ними схожі. Ми, так само як Роберт Локамп, сахаємося від гучних звуків. Як Отто Кестер «ловимо» флешбеки (від увімкнених фар автомобіля, що нагадують йому ворожі прожектори), та як Готфрід Ленц стали більше філософствувати про життя.

Кестер і Ленц урочисто вітають Роберта, дарують шість пляшок старого рому. Друзі мчать по місту на старій автівці, яку оснастили найпотужнішим мотором гоночної машини та назвали її «Карлом». «Перегони» з розкішними машинами – їхня улюблена розвага. Власник однієї з таких обурюється та, доїхавши за хлопцями до автомайстерні, входить разом із рудоволосою пасажиркою Патріцією Хольман. 

Відтоді починається коротка, немов спалах, трагічна історія кохання між Робертом та Пат – так він любив називати її. 

Друзі Локампа допомагають йому завоювати серце Пат, як можуть. Діляться своїм стильним одягом, подарували годинник (який пізніше лише нагадуватиме про швидкоплинність часу), дають поради.

«Ти ніколи не будеш смішним в очах жінки, коли робиш щось для неї», – сказав Роберту Ленц, і зала відреагувала оваціями. 

Роберт відчував себе дуже невпевнено. В нього не було грошей та серйозних відносин з жінками, лише інтрижки з повіями з кафе «Інтернаціональ». Після невдалого першого побачення ситуація погіршилася, адже він привів Патріцію у бар, напився та заснув на підлозі. 

Друзі радять йому відправити квіти для Пат і це працює – вона телефонує йому сама.

Далі життя Локампа, його товаришів та коханої йде своєю чергою. Були танці, ревнощі, успіхи в автомайстерні...

Роберт вирішує відвезти Пат до моря, проте зовсім скоро пожалкує про це. Через зміну клімата у жінки загострюється хвороба легенів, про яку ніхто не знав. Наступні тижні товариші Роберта вкотре доводять йому свою відданість, допомагаючи та підтримуючи друга. 

Одного разу у лісі Патріція рахувала, скільки прокує зозуля. Вона мріяла прожити до ста. Стільки їй і напророчила птаха. Роберт, тоді ще не знаючи про хворобу, лише посміявся та відпустив жарт про гроші. 

«Я думаю про життя, а ти – про кошти», – сказала Пат. 

Та цінуємо ми лише тоді, коли втрачаємо. Пізніше Роберт буде чіплятися за пророцтва зозулі як за останню надію.

«Годинник – пекельна машина. Цокає і цокає – невблаганно цокає, невпинно все на світі наближається до небуття. Ти можеш стримати лавину – але часу ти не втримаєш», – згадавши слова знайомого художника, Локамп розбиває свій годинник, аби ніколи не чути, як наближається неминуче.

І от випав сніг. Час відправляти Пат на лікування в гори, у санаторій.  

Роберт Локамп і Пат. Пішов сніг

Провести кохану Роберта прийшли всі знайомі та друзі. Приятелі взяли до рук чарки з ромом та по черзі говорили тости.

«Живіть, поки є час. За можливість дихати!», – сказав один з проводжаючих. І одесити голосно підтримали його оваціями. 

Невдовзі Пат померла на руках Роберта. Не допомогла самовідданість друзів, які продали «Карла», аби він зміг проплатити санаторій. Не допомогли і лікарі. Ніщо не підвладно долі. Залишається лише жити, поки є час.

Глядачі, зі сльозами на очах, аплодували стоячи. Вистава видалася напрочуд сильною. Її можна розбирати на цитати. Слова та істини, що лунали зі сцени, постійно відгукувалися у серцях глядачів – це підтверджували постійні оплески. 

Акторам вдалося передати атмосферу «епохи відчаю» та «втраченого покоління» та змусити замислитися над вічними цінностями і цінністю самого життя. 

Фото з галереї театру ім. Франка

По закінченню чотиригодинної вистави артисти київського театру подякували одеситам за теплий прийом. Актор Євген Нищук , що грав головного героя, взяв слово. Він розповів, що «Три товариші» в Одесі намагалися показати двічі, проте через обставини, пов’язані з війною, зробити це вдалося лише на третій раз. Нищук висловив беззаперечну впевненість у нашій перемозі та надію на скорішу зустріч з одеситами ще раз.