Болгарська акторка переїхала до Одеси, аби розповідати про війну

Ґоріца Радєва більшу частину життя присвятила театру, але вторгнення РФ в Україну усе змінило. Надихнувшись інтерв’ю з бійцями «Азову», акторка стала журналісткою і оселилася в Одесі. Зараз вона єдина постійна кореспондентка болгарських ЗМІ в Україні. Таким чином прагне боротися з російською дезінформацією, зокрема, і на своїй батьківщині.

Про це розповідає видання RFI.

«Я була дуже вражена тим, що сталося у Маріуполі. І взагалі не вірила, що у ХХІ столітті є люди, які так можуть ризикувати своїм життям, незважаючи ні на що. За свою свободу. Я просто хотіла, що в Болгарії дізналися більше про цих людей», — Ґоріца згадує відчайдушну оборону Маріуполя на початку російського вторгнення у 2022 році.

Тоді війна в Україні була на шпальтах усіх світових видань, ставши першим в історії кривавим протистоянням «у прямому етері». Попри величезну кількість відео та свідчень очевидців, російській пропаганді вдавалось спотворювати реальність, зокрема, в очах західної авдиторії.

Дезінформація ефективно поширилась і Болгарією. Для Ґоріці, яка не працювала у ЗМІ, але дуже цікавилася політикою, це стало викликом. Ще до 24 лютого вона розуміла, що війна неминуча, і тепер треба діяти.

Ґоріца Радєва на місці смертоносних наслідків російської атаки в Одесі. 2 березня 2024. Автор: Дмитро Долматов / RFI

«Щось більш серйозне»

Ґоріца Радєва жила та працювала у різних куточках Болгарії. Народилась у старій столиці — місті Велико Тирново. Театральний коледж за фахом акторське мистецтво закінчила у Софії. А працювала на сцені міста Тирговіште. Закінчивши магістратуру з менеджменту сценічного мистецтва, була піарницею в театрах Стара Загори та Шумена.

Бабуся Ґоріці жила неподалік театру, тож дівчина вже з восьмого класу мріяла про кар’єру акторки.

«Я побачила виставу, яка мені дуже сподобалась. І я йшла додому, зайшла до бабусі і сказала: "Коли я закінчу школу, стану акторкою". Мені такі: «Ну добре, давай». А коли закінчувала школу, ми зібрались і мене запитували, що робитимеш далі. Я нагадала про театр, і мені сказали: «Театр — це звісно добре. Але може щось більш серйозне? Подумай». Кажу: «Ні, нічого іншого, лише театр», — згадує Ґоріца.

З часом через світло софітів і декорації почала прокрадатися неприкрита гримом реальність війни. Територіально далека, але близька для Ґоріці, яка мала в Україні друзів.

Після 24 лютого акторка зробила висновок, що у рідній країні отримати об’єктивну інформацію досить важко.

«Працюючи у піарі, я спілкувалася з журналістами. Проте ніколи не думала, що це може статися зі мною. Я дивилась інтерв’ю Дмитра Гордона з Євгеном Чуднєцовим з «Азову». Мені дуже сподобалось. Пошукала інформацію в болгарських ЗМІ, що взагалі пишуть про цю людину. І була лише проросійська інформація, яку поширює російська пропаганда. І я почала перекладати усе інтерв’ю (година і 49 хвилин), і вирішила знайти якесь ЗМІ, яке це опублікує. Скинула болгарському сайту OffNews, написала, якщо хочете – публікуйте. Вони були дуже раді», — розповідає Радєва.

Після цього вона переклала на болгарську ще низку інтерв’ю з азовцями, а також з українським генералом Дмитром Марченком. І чим більше Ґоріца дізнавалась про російсько-українську війну, тим рішучіше хотіла переїхати до епіцентру подій.

«Я прийняла рішення жити в Україні, бо моя совість не витримує, що я сиджу в Болгарії, у мене все добре. А тут люди помирають, у мене тут родина друзів, у них шестирічна донька. І мені хотілось до України. З моїм рівнем української, російської мови не вдасться працювати у місцевих театрах. І думаю, знайду якусь роботу, буду жити в Україні. Кажу редакції, що якщо буде час, я перекладатиму інтерв’ю. А вони кажуть, якщо їдеш до України, то пише звідти, що відбувається як кореспондент», — пояснює свою перекваліфікацію Ґоріца.

Складнощі перекладу

У школі Радєва категорично відмовлялася вивчати російську мову, віддаючи перевагу англійській, іспанській і французькій. Хоча мама та бабуся, які вчилися за часів комунізму, обіцяли, що допоможуть.

Російська потроху почала входити в її лексикон разом з українською. Усе через необхідність читати першоджерела. Щоправда, не обійшлось без казусів.

«Десь вони (болгарська та українська мови. — Ред.) більш-менш схожі. Можна зрозуміти в загальних рисах. Але війна вже два роки. Я кожного дня читаю новини і дивлюсь відео, інтерв’ю. Були й смішні випадки. Коли якийсь військовий каже «мої підлеглі», я думала, він сказав «полеглі». Думаю, що всі померли, починаю ридати. Дзвоню друзям, кажу: «Ось уся бригада вже загинула». Потім скинула відео, і з’ясувалася різниця між "підлеглі" і "полеглі"», — згадує журналістка.

На її суб’єктивну оцінку, кількість прямо проросійських та проукраїнських громадян у Болгарії приблизно однакова — по 20 %. Більшість же втомилися і взагалі не цікавляться темою війни. Тому свою роботу Ґоріца сприймає як користь для обох країн.

Родичі прийняли її переїзд, але бабусі розповіли не одразу.

«За цей час, що я "була у невідомості", бабуся вже перерахувала усі варіанти в голові, а коли дізналась, що я кореспондент, що я в Одесі, нормально відреагувала. Поки я тут, вона мовчить про свою позицію, тому що боїться за мене. Було таке, що я їй якось кажу, не говори мені про Путіна, а вона: “Як я можу бути за Путіна, коли він стріляє по моїй онучці?”. А за три тижні знов каже про Росію і НАТО. Тобто, він може стріляти по мільйону мирних людей — проблем немає, але коли твоя онучка там знаходиться – це вже проблема. Це якісь подвійні стандарти. Так же не можна», — ділиться Радєва.

І хоча в Україні вона почувається менше тривожно, ніж у Болгарії, до зруйнованих будівель та людських життів довелося звикати. Це контрастує з образами з дитинства Ґоріці.

Солодка країна

«Я завжди хотіла до України. Коли була маленька, приїжджали друзі родини з України і привозили згущене молоко. І воно було таке смачне, у нас такого немає. Я кажу: “Як їм пощастило! Живуть там, де є таке згущене молоко”. У мене з дитинства склалося враження, що Україна – це країна, де дуже багато солодощів», — розповідає Радєва.

За кілька місяців до повномашстабного вторгення РФ вона за будь-якої можливості хотіла потрапити до України, аби запам'ятати її мирною.

«У грудні кажу: «Мамо, буде війна. Давай зараз поїдемо». А вона каже: «Ти уявляєш, який там зараз холод? У тебе алергія, поїдемо восени». Але я продовжила дивитися новини, і бачила, що війна буде. І взяла квитки і кажу, що буду в Україні до війни», — каже Ґоріца.

Це був її останній візит до воєнного стану. Зараз журналістка щодня переживає повітряні тривоги разом із одеситами. Періодично навідує рідних у Болгарії, а навесні планує поїхати ближче до зони бойових дій — на Схід.

Проте мистецтво залишається у її серці. Горица продовжує здобувати докторський ступінь з маркетингу і в майбутньому планує повернутися до більш звичної для себе театральної сфери. Але обіцяє, що до перемоги залишатиметься журналісткою в Україні.

«Я дуже люблю Болгарію. Але як у журналіста, у мене таке відчуття, що я допомагаю обом країнам — і Україні, і Болгарії. Я не сказала "робіть, що хочете, я їду". Я працюю для нашої держави», — пояснює Ґоріца.