Одеса – місто з однією «с»

03 Березня 2024, 18:10
Одеса – місто з однією «с» 2829
Одеса – місто з однією «с»

У свідомому віці в Одесі я побувала вдруге. Обидва рази – вже після повномасштабного вторгнення. Це місто контрастів. 

Витончені фасади в центрі та скельні житла на околицях спокійно співіснують сторіччями. Пси та коти (яких незліченно багато) сито проводжають поглядами перехожих. А ще безхатьки тут полюбляють ковдри з леопардовим принтом, а «любителі солі» (не морської!) воюють із невидимими вітряками серед білого дня. 

Оскільки цього разу мені випала нагода поблукати трішки далі від центру та пляжу, то поділюсь враженнями та спостереженнями від іншої Одеси.

Потяг. Ранок. Телефонна розмова.

– І шо прямо з поїзда забирають? 

– Да, на пероні повно «рибаків». Чекатиму тебе біля «Єви»... 

Хаджибейська дорога. Трамвайна зупинка. 

Здається, життя тут зупинилося задовго до мого народження. Пішки ходять тільки пси (візуально діти алабаїв). Місцеві ж пересуваються здебільшого на авто. І хоч, на перший погляд, це місце відштовхує своїми пейзажами (гори сміття чи то гори зі сміття?) є у ньому щось манке й незбагненне. Це земля чорноморців, про яких я вперше почула у застільних піснях дитиною на рідній Хмельниччині. 

Пас (с?)аж. 

Сонце по-весняному тепле, людей по-лютневому мало. Окрім мене тут двоє літніх іноземців та дві дівчини (намагаються заселфитися).  Як і я, наодинці тут красується лише літера «с» у торговій галереї. Від цього внутрішньо тепло.

Музей. Надвечір'я. 

– Ото ви замерзли! Можу запропонувати пуер! Пили колись?

Онкодиспансер. Автобусна зупинка. 

Припарковані автівки по контуру обрамляють заклад. Підходить бабуся.

– То зараз тривога чи шо то бахкає?

– Та ніби тихо... 

– Так страшно вночі стріляли...а я от спати не можу...треба таблетки... 80 гривень не хватає. Вам часом не треба в аптеку? Тут не далеко!

Куяльницький лиман. 

Влітку улюблене місце пляжників. Взимку безлюдний прихисток для птаства, з різким запахом мертвих рапанів і солі. Лікувальні грязі – не єдине, чому сюди варто приїхати. Адже Лиман – це не лише про воду, навколо є земля, і вона цьогоріч відбуяла первоцвітами у січні.

Жевахова гора. Дорога.

Перша гора в моєму житті (одразу після кіношного Голлівуду!), на якій я прочитала її назву (зі слів мого співрозмовника, місцева влада витратила на цю критично важливу ціль кругленьку суму).

Центр міста. Вечір. Біля ресторану «Хаджебей» (місце, де подають найсмачніші чебуреки та гранатове вино). З колегою намагаємося замовити таксі, виходить не одразу. Підходить чоловік за 50, і претензійно дивується «почему ето двє кримськие татарки розгаваривают по-украінски».

Автовокзал. Третій за рахунком. Каса для довідок. 

– Доброго ранку! Чим я можу доїхати до села Вигода? 

– Доброго! Девушка, а какоє ето направлєние? 

– Я не знаю... 

– Ну а я откуда должна знать?

Там же, через годину:

– Та треба було одразу подзвонити. Я б вас забрав. Про все в житті можна домовитись. Головне говорити.

Коментар
13/07/2024 Субота
13.07.2024
12.07.2024